Повернення до Втрачених Небес

Я нечасто перепроходжу навіть улюблені ігри. Не дозволяю собі цього за браком часу і тому, що “у світі ще так багато всього недослідженого!”. Зазвичай можу пройти гру вдруге, якщо у ній є кооперативний режим або вона має суттєві сюжетні розгалуження – як у “Відьмак: Вбивці королів”, де близько 40% гри виглядатимуть принципово по-різному залежно від вашого рішення перед другим актом (Рош чи Йорвет). Ремастер гри може також бути хорошим приводом пройти її іще раз… втім лише якщо цей ремастер містить якісь більші поліпшення за підтримку широкоформатних моніторів. Іншими словами, для мене повернення до чогось, у що я грав 20 років тому – це непересічна подія, і саме тому я вирішив поділитися деякими думками про Mafia the City of Lost Heaven (“Мафія – Місто Втрачених Небес”).

Знайоме, несподівано інакше

Ремастер “Мафії” (Definitive Edition) випущений у 2020-му, оригінальна гра – у далекому 2002-му.

Технічно, ремастер осучаснює графіку і озвучку, і деякою мірою доповнює бойову частину. Але я не буду детально зупинятися на ігроладній частині, оскільки, по-перше, вона (принаймні на класичному рівні складності) мало чим відмінна від оригіналу. Це і досі напружена і цікава гра, хоч і не аж настільки насичена активностями, як сучасні ігри з відкритим світом. І може це і на краще – попри обмежений арсенал зброї і флот автомобілів “Мафія” не встигає набриднути і точно варта 15-ти годин, за які її можна пройти. Лишень я взагалі не зрозумів, нащо включати в гру стільки предметів для колекціонування – різні журнали, картки і навіть опудала всратих лисиць – вони не мають ніякої доданої вартості.

По-друге, оригінальна “Мафія” – це все ж таки не зовсім про ігролад. Ця гра була і лишається взірцем кінематографічності, яка тільки може бути втілена у відеогрі. І ось тут ремастер підсилює вже наявну добротну основу. Сутнісно, ремастер лишається вірним темі оригінальної гри, проте водночас відчутно зміщує акценти – саме такою мірою, щоби її переосмислити, але не спотворити.

Історія починається так само – зі збігу обставин, в яких наш головний герой, простий таксист Томмі Анжело, вимушено рятує двох гангстерів від убивць з ворожого мафіозного клану. Як і 20 років тому, гравці стежать за зростанням репутації головного героя у кримінальному світі та його дедалі більшим зануренням у мафіозну війну Сальєрі та Морелло. Як і колись, ми насолоджуємося атмосферою США епохи сухого закону, по радіо грає шикарний джаз, а більшість персонажів носять стильні костюми і капелюхи.

Місії (чи то пак радше розділи) гри зазнали несуттєвих змін – здебільшого це відмінності на рівні трохи інакшого планування будівлі, в якій відбувається та чи інша перестрілка. Загалом, ці зміни виглядають радше доречними, але майже невідчутними. А от настрій, хоча також спершу ледь помітно, дедалі більше відступає від оригіналу.

На цьому етапі я маю попередити про не надто деталізовані, але численні СПОЙЛЕРИ, включно зі спойлерами щодо основних сюжетних поворотів!

Доросліша мафія

Оригінальна гра представляла мафіозне життя як небезпечне і жорстоке, але також як повне пригод і розкоші, почасти може навіть як вимушене зло, не позбавлене певного престижу. Відмінності між Сальєрі і Морелло явно вказували на значно більшу адекватність і принциповість нашого боса. За великим рахунком, ми протистояли більшому і агресивнішому бандиту. За цих умов, “захист” певного магазину чи мотелю дійсно виглядав радше як захист, аніж тупий рекет. А контрабанда – це взагалі своєрідна соціальна справедливість. “Сім’я” здається щонайменше логічним захисним механізмом у жорстокому світі.

Натомість ремастер доволі рано береться привідкрити нам темну сторону нашої “сім’ї”. Ми натрапляємо на нібито вторинні, але похмурі деталі біографії дона Сальєрі й інших персонажів. Чимдалі більше відмінності між нами і волоцюгами Морелло розмиваються. Чимдалі більш очевидно, що наш клан порушує закон не заради виживання, а просто тому, що наш дон може собі це дозволити. Попри ігрові умовності, вбивства поліцейських під кінець гри вже сприймалися мною як цілковитий бєспрєдєл.

Якщо трагічний фінал в оригінальній грі був частково наслідком жадібності самого Томмі, і частково – наслідком законів мафії, то ремастер дуже акцентує увагу на несправедливості і маніпулятивності самого Сальєрі: він чудово розкошує за рахунок маленької армії чоловіків, що постійно ризикують заради нього своїм життям, але він їм не відплачує повноцінно. Попри зростання влади клану і розширення його бізнесів, його найвірніші бійці мають не так вже й багато, і зрештою найближчий друг Томмі після понад десятиліття бандитського життя не може навіть відкрити власну піцерію.

Сім’я VS “сім’я”

Зміна тону досягає свого піку у фінальній промові. Оригінальний текст детально змальовував наслідки подій гри для членів клану Сальєрі і торкався зокрема теми балансу між “хотіти забагато” і “погоджуватися на мало”. І тодішньому мені, підлітку-старшокласнику це напевно було потрібно. Сучасна версія промови головного героя майже повністю присвячена сім’ї – буквальній сім’ї, дружині і дітям. Томмі визнає, що і зле, і добре, і зміни з одного на інше у своєму житті він вчиняв заради своєї родини.

Конфлікт між безпекою близьких та інтересами клану проявляється з плином гри повсюдно. Найближчий друг і напарник головного героя переймається, що ось йому вже під 40, а у нього нема шансів на нормальні стосунки. Дружина Томмі має хоч і не набагато, але більше екранного часу, зокрема коментуючи його “роботу”. Раптом уся ця романтизація бандитської честі видається геть фальшивою і марною.

Напевно, і розробники, і гравці подорослішали, тому-то ця зміна акцентів виглядає природною: усі, кому нині за 25-30, уже напевно стикнулися з конфліктом між власною сім’єю (або перспективою її створення) та “сім’єю” – як часто сучасні компанії люблять про себе казати на своїх корпоративах.

Мементо Морелло

Якщо оригінальна гра була видовищним бойовиком із застереженням амбіційній молоді – мовляв “грайся з вогнем обережніше”, – то оновлена “Мафія” відчувається як щось більш нуарне, але водночас ближче до злободенного і гостросоціального есе. Можливо, це теж застереження, але вже радше адресоване керівникам і decision-maker’ам. Клан Сальєрі не зазнав би краху, якби дон краще піклувався про своїх людей, був чеснішим з ними і легалізував свою підпільну імперію, коли у нього були для цього можливості.