Про життя під час повномасштабної війни, зародження косплеєрського волонтерства, спілкування з іноземцями та мрії після перемоги – такою цікавою та насиченою розмовою нас потішила Makmaku. Учасниця та суддя численних фестивалів, а тепер одна із засновників Косплейно-визвольного руху розповіла “Ігровиміру” про свій творчий і волонтерський шлях.

Від фанерного крафту до суддівства на міжнародних фестивалях

Архімагеса: Розкажи для початку про себе. Як ти прийшла у косплей?

Makmaku: Я почала косплеїти у 2010 році, це вже 15 років тому. Тоді мені було 14. Чесно кажучи, іноді якось навіть не віриться, що пройшло вже стільки часу. Косплей я вперше побачила на фотографіях з якихось японських конів. Я тоді дивилася аніме, побачила це і така “Боже, вау, клас, хтось додумався вдягатися у своїх улюблених персонажів, я теж хочу це спробувати!”.

Перший косплей у 2010-му, звісно, був повний крінж. Це було своє волосся, повна відсутність макіяжу та лінз. Костюм частково шився, частково збирався з того, що є в шафі. Але в мене навіть був крафт. Я робила косплей на Маку Албарн (Maku Albran, Souleater). Через це я “Makmaku”, бо я була Мака для всіх, хто мене бачив тоді на тому фестивалі. І я тоді була однією з небагатьох людей, хто прийшов в косплеї… в чомусь, що було схоже на косплей, тому що тоді ця сфера не була така розвинена, як зараз. Тепер я дивлюся на те, що є перуки в неймовірній кількості, є мільйон туторіалів, є ті самі костюми з “Аліекспреса”, багато з них досить якісні, їх можна замовити і не паритися. Можна зараз почитати буквально про все: вкладання перук, крафт, макіяж, пошив. Тоді цього не було, взагалі. І ти могла тільки щось вигадати, якось викрутитися. В мене, наприклад, крафт був з фанери, на хвилиночку. Це не ваші от ПВХ зараз модні.

– Я тільки уявляю. Ти це у квартирі “пиляла”?

– Мені це зробив чоловік маминої подруги. Він зробив основу, але я потім канонічно в ніч перед подією все це фарбувала з подругою і з молодшим братом. Так, у кімнаті, там, де я жила. На фестиваль мене привезла мама, щоб подивитися, що там ще буде відбуватись.

– Чи не страшно відпускати, так?

– Вона вже на той момент знала, що саме я буду робити, бо вона все ж таки гроші на це все дала, і підтримувала дуже сильно. Мені дуже, до речі, пощастило, що мої батьки подивилися й такі “Ну, ми не розуміємо, але ми підтримуємо”, тому що це ж нічого поганого не несе. Щось там собі сидить, дивиться, шиє, нехай. І мама вже на той момент знала про моїх друзів з аніме-клубів. Тож вона прийшла, подивилася, така “Коротше, розважайтеся”. І пішла.

Я дуже довгий час соромилася цього досвіду, бо перший косплей був страшненьким, а не класним. У ньому немає жодної нормальної фотографії, тільки з якоїсь мильниці в торгівельному центрі. Люди на фоні пиво сидять п’ють, а я стою в такому костюмі з атласу. І я дуже цього соромилася, але потім якось стала старшою, переросла та змирилися з тим, що ти не можеш зробити все одразу класно. Тепер до цього досвіду я ставлюся з повагою.

За ці роки в косплеї я спробувала себе в багатьох ролях: і як просто косплеєрка, і як учасниця фестивалів, і як суддя фестивалів, в Україні та за кордоном. Це дуже цікаво. До речі, я ніколи не була на фестивалях як лише глядачка. Якби мені довелося піти на фестиваль просто подивитися, я б, напевно, відмовилася.

– А яка твоя улюблена частина процесу, за що ти найбільше любиш косплей?

– Мені дуже цікаво планувати костюм: обирати тканину, як усе має бути покроєно, який фасон, як би я це зробила. Наприклад, я зараз працюю над новим проєктом, там простий костюм, але мені дуже цікаво зробити його крутим, таким, щоб більше ні в кого не було.

Але я не дуже люблю шити. Ще більше я не люблю крафтити, тому в мене майже ніколи не буває крафту в костюмах. Якісь маленькі деталі я деколи пропускаю повністю, тому що просто не витримую і це дуже недешеве задоволення. Тож якщо це можна пропустити й ніхто не помітить, я пропущу.

Я люблю фарбуватися, це мені подобається. І я не лише фарбую себе, а й інших людей, причому часто прямо на подіях.

– Та, я згадую цю єгипетську картинку з останнього Фанкону.

– Так-так-так. Насправді в цьому році я не планувала брати мейкап, але так вийшло, що за два дні зробила все одно шість образів, плюс два собі, по одному на кожен день. Коли були Коміккони до повномасштабки, я приходила на фестиваль здебільшого, щоб виступити десь там і нафарбувати інших косплеєрів, тому що насправді це велика проблема. Дуже багато людей не вміють нафарбувати себе, і їм потрібен хтось, хто це зробить. Можна було б подумати, що більшість будуть чоловіки, але ні, там десь порівну. І я дуже ціную той факт, що люди довіряють мені своє обличчя, особливо в такий важливий день. Це як для візажистів, коли наречені довіряють їм свій вигляд у день весілля. А для мене це особлива повага, що люди довіряють мені своє обличчя в день фестивалю, враховуючи, що в нас їх загалом не так багато навіть до повномасштабного вторгнення було.

І я от робила по 10 макіяжів на день. Я б навіть сказала, що мені подобається фарбувати інших людей більше, ніж себе, тому що до свого обличчя звикаєш, бо ти живеш з ним все життя.

Перуки мені подобається робити десь на рівні з макіяжем. Хоча, звісно, з ними ти вся в клею, в цьому волоссі, воно по всій хаті, в тебе в трусах.

Мені, напевно, подобається також все це на себе надягати, хоча залежить дуже від погоди, пори року і наскільки складний костюм. Але мені точно подобається це надягнути вдома, коли костюм вже повністю готовий. І ти приміряєш нарешті його і перуку. А на фестивалі це вже не так весело.

Але, загалом, на першому місці перуки, макіяж і планування, потім, напевно, все це надіти на себе і потім вже пошив, і останнім я б поставила на цей п’єдестальчик крафт.

– А фотосесії та виступи?

– Ох, у мене так давно не було фотосесій, бо насправді з початку повномасштабного вторгнення я була дуже зайнята ситуацією в країні. Мене навіть зараз пошли на фотосет, а я просто не згадаю, що там треба робити. Але, загалом, так, фотографуватися теж класно.

Дуже класно виступати. Виступати я точно люблю більше, ніж робити костюми. Чому? Не можу уявити. Я це не роблю якось супер якісно, але мені подобається. Ось цей мандраж перед тим, як ти виходиш на сцену і думаєш: “О, Боже, зараз облажаюся, зараз буде дуже погано, я там зроблю щось не так”. Але ти виступаєш, усе виходить нормально. І потім ти повертаєшся, і хочеться ще. Зазвичай після виступів я дуже вмотивована ще щось робити.

– Яка твоя думка про українське косплей-ком’юніті під час повномасштабки?

– Я вважаю, що українське косплей-ком’юніті просто неймовірне, тому що робити щось у такі часи – це дуже важко. Фізично, морально, фінансово, коли дуже все нестабільно. Але ти сідаєш, робиш свої перуки, костюми, щось там крафтиш. Десь їздиш, фоткаєшся, це все вперемішку з новинами, переживаннями за друзів, тривогами. Треба бути дуже сильними людьми, щоб це робити. І рівень при цьому стає тільки кращим. На Fancon я зайшла у гримерку, в мене неіронічно відвалилася щелепа й покотилася кудись. Стільки людей у суперскладних, класних костюмах. Не завжди побачиш таку кількість якісних костюмів за кордоном, а в них нема війни.

Зародження КВР: ковдри, такмед і Excel-таблички

– Як виникла ідея Косплейно-визвольного руху?

– Вона не виникала. Це якось сталося само по собі, тому що у Львові на той момент було багато косплеєрів, які евакуювалися з різних частин країни. І у Львові також була косплей-майстерня Мар’яни, дівчини, яка шиє неймовірні костюми. Всі чоловіки в її родині служать, тож вона була дуже зацікавлена в тому, щоб якось допомогти армії. Я тоді в неї працювала менеджеркою, у Львів евакуювалися мої знайомі. І ми всі зібралися: я, Мар’яна, косплеєри Тарас “Whitenerdy”, Оля “Carioka”, фотографка Олена “Haeldih”, ще хтось епізодично, й подумали про те, що люди ж прибувають, і в ЦНАПах немає де нормально поспати, але вони там лишаються, тому що їм просто немає куди йти. А це зима, у Львові дуже холодно, бо я взагалі з півдня, і в мене взимку +15 – це норма.

– А у нас -15, так.

– Так. Я не пам’ятаю точно, але мені здається, що це ми з Мар’яною почали робити, бо ми ще сіли й такі “А, може, поробити якісь ковдри?”, щоб якось допомогти, бо хотілося бути корисним. Бо ти сидиш, скролиш стрічку новин, у тебе все це в голові, дивишся ці картини, це все жах, і воно дуже-дуже важко морально сприймається. І ми подумали, що в нас у майстерні лежить купа тканини, яку можна вшити на щось, але немає синтепону. І Тарас тоді “Давайте, я куплю”. Він поїхав, купив рулон синтепону, привіз його. Ми познаходили якісь величезні шматки тканини, почали шити з них. Потім менші, потім ще менші, і це були майже клаптикові ковдри.

З самого початку я наполягала дуже на тому, щоб це показувати. Всі говорили: “Та навіщо це виставляти, це як понтуватися”. Я кажу: “Ми маємо це робити, показувати, що ми не стоїмо осторонь. Можливо, це когось буде мотивувати”.

Ми почали постити це, люди це побачили й такі “О, в мене є, там, постіль, можливо, буде корисно”. І народ почав присилати свою тканину. Багато косплеєрів, хто зі Львова, одразу приносили матеріал в майстерню, і Тарас купував синтепон постійно. Іноді навіть було таке, що ми деякі подушки робили тупо з обрізків цього синтепону та тканин, прямо їх туди запихали, бо не було більше чим набивати, а потреба була. А потім ті, хто був не у Львові або не мав можливості щось відправити, запропонували “А, може, ми б вам гроші скинули?”.

Це вже супер відповідально. Ми і до цього відчували якусь відповідальність. А тут тобі вже скидають гроші, ти маєш звітувати повністю. Тож ми фотографували чеки, постили їх, у нас була Excel-табличка, в яку ми вводили всі донати навіть, якщо це була одна гривня. Якщо хтось би спитав, ми могли б це показати.

– Як економістка, я завжди схвалюю Excel-таблички. Я в них навіть косплеї теж планую.

– От було і таке.

Ми за день могли зробити 20-22 ковдри, досить великі, десь 180 на 160 см, плюс подушки, і відвозили це кожен день у ЦНАП, нас там уже знали. Раз була ситуація, що розвантажуємо ці ковдри з дівчиною, з якою в нас там була комунікація, підходить якийсь її знайомий і каже: “О, а можна мені теж пару ковдр? До мене друзі приїжджають, можна мені додому взяти?”. Ми відмовили. В цей момент зрозуміли, що має бути постійна звітність, тому що ми привозили ковдри після дня роботи, безплатно, без питань, без звітності, але виявляється, що їх міг просто хтось отак от взяти й забрати собі додому. Бо одне діло, коли ти їх здаєш у ЦНАП, і їх там роздають або використовують в самому ЦНАПі, інше – коли просто до волонтерів підходить чувак і цілком серйозно просить в них ковдри для друзів. Тож далі ми вже не привозили ковдри до ЦНАПу. Деякий час передавали на Донеччину через волонтерку, яка їх возила туди для військових і місцевих жителів.

Потім ми почали робити спальники. Їх ми шили довше, вони йшли важче, бо там більше деталей. Ми намагалися зробити все можливе, щоб вони були теплими та комфортними. Але, звісно, це були не такі модні спальники, як у туристичних крамницях, не на мембранах. Проте на той момент це було класно, і нам були дуже вдячні всі за такі “подгони”, як то кажуть. Це тривало пару місяців.

І потім ми почали закупати купу всяких дрібниць, тому що просто посипалися запити. А оскільки ми в косплей-спільноті, то до нас зверталося все більше і більше косплеєрів, у кого мобілізувалися батьки, або брати, або хлопці, тож, звісно, вони просили у нас допомоги.

– Тобто ковдри та спальники ви вирішили робити за власною ініціативою, а потім уже почали надходити запити?

– Так, ковдри були першим імпульсом, що я можу зробити і щоб це було реально корисним. І щоб це було відносно швидко, і можна видавати у великій кількості, закривати якусь потребу. Проте згодом запитів стало набагато більше, й вони стали дуже-дуже різними. Комусь, наприклад, були потрібні ліхтарики, батарейки, якась сублімована їжа. Комусь були банально потрібні шкарпетки, труси. Я пам’ятаю, всі дуже з цього веселилися тоді, дуже чмирили волонтерів, які надсилали труси, але насправді в них була величезна потреба і за них дуже дякували.

– І тоді ви вже почали більше працювати саме з запитами, правильно я розумію?

– Так. І тоді також дуже багато надходило донатів, тоді ще велися Excel-таблички. Але, до речі, є така річ, про яку Тарас не говорить, бо дуже соромиться. Величезна частка Косплейно-визвольного за 22-24 роки – це також вкладення Тараса, який донатив чимало зі своєї зарплати і багато чого закупляв. Зараз ми закриваємо майже всі збори, які робляться онлайн, саме завдяки громаді, за що ми дуже вдячні.

– А скільки вас було на той момент уже, хто цим займався?

– Хтось був постійно, а хтось ні. Зазвичай було десь три людини, загалом – близько шести.

– Як ви перейшли в цьому всьому на такмед, прилади нічного бачення, дрони? Ви на багато різних речей вже збирали гроші.

– Ти сидиш, тобі пишуть “Привіт, нам треба зібрати 800 тисяч на Валькірію!”. Або, як мій тато писав “Привіт, мені треба машина для виконання задач!”. Просто люди запитують за дедалі різноманітніші штуки. Дрони просять, просять якісь там сітки, які можна знайти в інших волонтерів, якось домовитися, обмінятися. Було таке, що закупали канцтовари. І за медицину насправді почали запитувати ще до того, як ми займалися такмедом.

Ми перейшли на медицину, тому що це величезна проблема. У багатьох військових немає нормальних аптечок або є аптечка, але в ній немає нормального турнікета. У кращому випадку там буде якийсь підробний китайський турнікет. Але ці китайські турнікети вбивають людей, тому їх треба замінювати. І якщо ми проходимо той етап, що в людей взагалі немає аптечок, але є можливість їх, наприклад, укомплектувати нормальними турнікетами, то треба цим займатися. Для розуміння, я питаю в тата: “Який у тебе турнікет в аптечці?”. Він мені каже: “Класний, CAT”. Я така: “CAT? Нічого собі, а де ти його взяв?”. Він відповідає: “Нам привезли, цілий мішок”. Я просто на моменті, коли кажуть, що це цілий мішок, розумію, що це мішок китайського сміття. І так у багатьох бригадах, підрозділах. І ті, хто молодший і щось розуміє, можуть подумати й купити собі нормальну аптечку, укомплектувати її самі або спитати волонтерів. А мій тато – йому під 60 год, він цим займатися не буде. Йому ж казали, що це CAT, нормально. Я йому потім кажу, що це ж китайський турнікет. А він мені у відповідь “Та нормальний турнікет, просто палки іноді ламаються.”. І ми, ага, ясно, тобто це постійно відбувається у всіх, добре, треба цим зайнятися.

І ми почали займатися такмедом. Але якщо нас просять допомогти закрити якісь збори, ми цим також займаємося. Іноді самі обираємо, коли бачимо, що хтось зі знайомих збирає.

– Ви відбираєте збори за особистим знайомством переважно, так? Коли ви точно знаєте, хто це, кому це треба.

– Так, переважно. Ми можемо поширити збір або допомогти його закрити виключно по знайомству. Обов’язкова умова в Косплейно-визвольному – це звітність. Навіть коли я збираю не на свою банку і не займаюся закупівлею речей, бо зазвичай більшість військових уже знають, де б вони це купили. Принаймні з тих, з якими ми стикалися, тож більшість просять допомогти саме медійно зібрати. І, якщо я знаю, що ця людина точно відповідальна, що вона не витратить гроші неясно куди й не піде на захід сонця, і що в мене буде звіт, тоді, окей, без питань, я можу цим зайнятися.

У нас були випадки, коли люди не надавали нам звіти, ми з цими людьми більше не співпрацюємо. І, скоріше за все, ця людина просто провтикалася це зробити. Але, вибачте, ми відповідаємо перед громадою, ми не можемо пояснювати людям кожен раз, що “Ой, сорі, ну просто в людей не було часу”. Це не займає багато зусиль, тому, будь ласка, звіти обов’язково.

– Які були веселі історії за час вашої діяльності?

– Поки ми ще надсилали всяку всячину, це все міряли на мене. Наприклад, в мене є фотки в шоломах, у бронежилетах, які важили, як я. І в них було дуже важко стояти, бо я важу лише 40 кілограмів. Коли у цьому стоїш, відчуття, що от зараз вітерець подує, і все, впадеш, як каменючка. Якось мене запихали у рюкзак, в якого об’єм 40 літрів, вирішили перевірити, чи можна мене туди посадити.

– Ти казала, що були Excel-таблички, вони пішли, тож як зараз виглядає ваша звітність?

– У нас є телеграм-канал, куди ми публікуємо всі актуальні збори й туди скидаємо чеки, фотки людей, які отримали допомогу, все є там. Також ми публікуємося в соцмережах, тобто Instagram, Twitter, там обов’язково теж усе є. Тож якщо нас питають, бо людина не може знайти звіт, за кілька хвилин я скину посилання або скрін з Косплейно-визвольного і також фото конкретно від людини, яка отримала допомогу.

– А ви ведете якийсь приблизний підрахунок, скільки зборів і на які суми ви закрили?

– Ні. Тепер немає сенсу це робити, тому що це треба було робити з самого початку, а ми на той момент не були на цьому сфокусовані.

Коли дипломатія з іноземцями не працює

– Чи впливає якось те, що ви косплеєри, на специфіку процесу?

– Це вплинуло не на самі збори, але це висвітлило деякі інші проблеми. Наприклад, ми з Тарасом були одними із небагатьох, хто закликав банити участь російських косплеєрів на подіях за кордоном, уникати їх, не замовляти в них нічого. Тобто ми просували адекватну позицію, яка є “радикальною” для європейців і навіть для деяких українців, що все російське має зараз бути принижено, обісцяно й обпльовано. Але ми не мали в цьому якоїсь супермасової підтримки.

Це вже нині російських гостей сильно не кличуть. Коли я була востаннє в Іспанії у 23-му році, то мала там розмову щодо участі російських косплеєрів на подіях. Мені сказали, що не переживай, в Іспанії не може бути такого, щоб росіян запросили як гостей чи як журі, наприклад, бо це буде вважатися суперганьбою. Але насправді я думаю, що вони просто дуже бояться того, як українці будуть писати їм якісь страшні побажання. Вони боялися саме публічного скандалу, і це загалом добре. Я дуже радію тому факту, що ми змогли показати, що ви можете отримати якийсь хейт, якщо запросите росіян. На жаль, така позиція не у всіх. Є фестивалі, які їх запрошують, і насправді в Іспанії росіяни подаються на арт-алею як митці. Але дякую, що хоча б не кличуть супермасово.

Ще одна проблема полягає ще в тому, що в косплеї зараз дуже багато умовностей. Наприклад, не можна косплеїти персонажів іншої раси. якщо ти фарбуєш свою шкіру, косплеїти азійських персонажів, якщо ти намагаєшся зробити азійські очі макіяжем. Сучасні косплеєри повинні цього дотримуватися, тому що є такі правила в міжнародної косплей-арени. І ми підтримуємо це, тому що, дійсно, не хочеться якось образити людей. Це абсолютно нормально.

Проте я, як людина, яка переживає війну і геноцид, хочу, щоб до моїх потреб ставилися також з повагою. Мені як жертві війни й геноциду неприємно, коли я бачу, як ви облизуєте росіян, даєте їм увагу, замовляєте в них якісь косплеї-перуки, якщо ви даєте їм якісь майданчики, кличете їх гостями на події, тому що я зараз страждаю через дії Росії. І, на жаль, це дуже незрозуміло іноземцям. І це подвійні стандарти, що ми маємо наслідувати їхні правила, бо, на їхню думку, це влада винна, а нормальні, “обичні люди” – не винні. Якщо ти будеш намагатися їм це пояснити якось дипломатично, вони просто скажуть “Хороші руські там повиїжджали, вони теж бідні, це все влада винна”. Це велика проблема.

А насправді вони дуже розуміють, коли ти починаєш їм погрожувати. В якийсь момент я перейняла позицію американських борців з расизмом. Вони дуже агресивно пропагандують свої погляди й агресивно захищають свої думки. І я просто подумала, а що заважає мені це робити? Я почала робити так само, і потім чомусь в Іспанії не покличуть більше росіян, чомусь це ганьба. А чому це ганьба? Це ганьба не тому, що ти їм дипломатично доніс, а тому, що коли про них одні росіяни виписали, як поїдуть на арт-алею, я подумала, що їх запросили гостями. І я тегнула в кожній соцмережі цей фестиваль, і організатори через 5 хвилин були в мене у приватних повідомленнях, виправдовуючись, що ні-ні, ти що, в жодному випадку ми б їх не покликали. Якби вони знали, що я буду дуже м’яка, дипломатична і “схаваю” це все, і просто скажу “Ну, будь ласка, не кличте їх”, їм було б усе одно, тому що я десь там далеко. Але якщо це означає, що їх засиплють повідомленнями та гнівними коментарями злі українчики, які почнуть їм бажати різних речей, не дай Боже, ще і з’являться на фестивалі і щось зроблять…

Ніхто не хоче скандалів, ніхто не хоче ганьби, ніхто не хоче читати побажання смерті. А дипломатичні всі ці штуки? Ніхто не буде це слухати. Чи скажуть “Ну шкода, звісно, але от так”.

Участь КВР у FanCon

– Раз ми вже зачепили фестивалі, розкажи, будь ласка, трішки більше про ваш стенд на Fancon. Як взагалі виникла ідея оцієї єгипетської стилістики?

– Тоді треба відкотитись у минулий рік. Ідея Косплейно-визвольних стендів належить мені. І я дуже продавала цю ідею Тарасові, тому що він не хотів. Але вийшло дійсно класно, Барбі-стенд був прямо прикольний, він мені дуже подобався. Ми одразу почали думати над тим, які можуть бути варіанти, і наступним я назвала “єгипетський стенд”.

90% донатів – це саме наша аудиторія, люди, які приходять підтримати нас, які так само є Косплейно-визвольним рухом. І знову я хочу наголосити, що Косплейно-визвольний – це всі люди, хто репостить збори, скидає гроші, знаходить якісь штуки, бере банки допоміжні, звертається до нас і робить нам потім звіти. Це ті, хто надають допомогу, і ті, хто її отримують. Це просто купа-купа людей. Але дві людини, які це умовно менеджерять – це ми з Тарасом.

І саме оці всі люди приходять з нами поспілкуватися, побачитися і задонатити. І потім там лишається трохи тих, які поняття не мають, хто ми такі, але вони бачать фотозону і що там можна зробити прикольні фотки.

Тобто, загалом, це має бути щось зрозуміле для всіх і щось фанове. Прийти та сфоткатися у “Кайфохаті” хочуть усі, як і в саркофазі. Мені здається, майже у всіх була ця манія на єгипетські піраміди, фараонів і все таке, були оці величезні енциклопедії в дитинстві. Тому хотілося просто щось таке, що буде впізнаваним, щоб можна було зробити якийсь тематичний мерч і щоб десь там хтось незнайомий теж зайшли сфоткатися, може, задонатять якісь 2 гривні.

– А, до речі, як ви готуєте стенди?

– Обидва стенди живуть у мене в гаражі. Все, що є на стендах, належить нам, ми не орендуємо нічого. Мерч, столи, основний банер ми надіслали з Миколаєва. Додаткові конструкції й нові банери ми отримали з іншого міста. Саркофаг нам зробили у Києві, як і “100-метрового Діо”. Підлогу з Харкова надіслали. Вона живе в нас тільки один раз. І потім під нею всю підлогу в МВЦ треба відчухати вручну від залишків двостороннього скотчу. І це іноді займає більше часу, ніж розібрати повністю весь стенд.

Мрії після перемоги

– З нашої розмови я побіжно зрозуміла, що для тебе це також дуже особиста історія. Миколаїв, особливо під час окупації Херсона, був під значним ударом. Батько в тебе служить, правильно?

– Так, у мене насправді дуже багато людей служить. Служить мій найкращий друг, інші друзі, тато. Мій хресний узагалі все життя військовий, і я його дуже-дуже люблю і дуже за нього переживаю. Нещодавно поховали найкращого друга мого брата, в нього влучив дрон. У нього була дуже-дуже складна одна ампутація, потім друга, і він загинув уже в лікарні. Два місяці боровся за життя, але, на жаль, помер. І це дуже велика втрата для моєї родини, тому що це була суперблизька нам людина. Тому, так, це особисто. Загалом, це стосується кожного, тому що майже у всіх хтось десь служить.

Я щиро не розумію, як можна бути осторонь, якщо хтось з твоїх знайомих на службі. Але всі люди різні. Можливо, хтось вміє просто відключатися від подій у реальності. Хтось же може під час війни FPV-дрон над натовпом водити, не будемо показувати, хто (прим.: під час фестивалю Fancon 2025 знімали відео за допомогою дронів). І наче ж про проблематику FPV-дронів усі знають. У Херсоні відбувається людське сафарі, там дронами убивають людей, за ними полюють, скидають вибухівку на них і їм на машини, коли вони в них сідають. Для мене це взагалі не смішно, це – плювок в обличчя людям. Таке просто навіть дуже важко адекватно коментувати, бо це дуже не емпатична позиція.

– Як ти уявляєш, що робитимеш, коли нарешті настане перемога?

– О-о-ой… Це так складно. Я не знаю, чим я буду займатися, коли настане перемога. Я просто хочу, щоб нарешті люди, в кого є плани та мрії, могли жити далі, займатися своїми справами та насолоджуватися життям. А я не знаю. Може, щось придумаю і буду далі косплеїти. Може, зроблю нарешті ремонт у кімнаті, бо у 22-му році біля моєї квартири був приліт ракети С-300. Там були вибиті всі вікна, ми поставили нові, але сама кімната пошарпана. Можливо, кудись поїду по Україні кататися. Дуже хочеться на море. Може, знайду собі якусь іншу волонтерську роботу, щось порозбирати тощо. А так, не знаю, тому що кожен раз, коли я намагаюся про це подумати, в мене просто нуль ідей. Я точно не планую їхати за кордон. Мені там не подобається, особливо зараз, бо я виїжджаю, і мені дуже образливо, що вони всі живуть нормальне життя, а ми ні. Тому я не люблю туди їздити.

– До чого б ти закликала читачів цього інтерв’ю на останок?

– Якщо ви щось задонатили, щось класно зробили, то обов’язково треба це все фіксувати. Косплейно-визвольному так не довіряли б зараз, якби ми не показували все з самого початку. Мені багато людей писали, що “О, ви знову сьогодні шиєте ковдри. Я от на вас подивився і пішов плести сітки”. Хтось писав “Я дуже пишаюся вами, ви такі молодці. Я за кордоном пішла на якийсь мітинг”. Тож це дійсно може надихати інших людей. Вони подумають, що якщо хтось таке зробив, я ж можу теж допомогти – власними ініціативами або грошима на чиїсь.

І обов’язково треба звітувати. Ніхто не має шукати вашу звітність десь там, комусь писати. Це все має бути у вільному доступі, і це абсолютно нормально, питати за звіти й донати, особливо, якщо це якась комерційна штука.

Загалом, щось ззробити краще, ніж не зробити нічого. Тож якщо приходить така думка, треба її реалізувати.

Усі фотоматеріали надані Makmaku, взяті з її сторінок у соцмережах або з Telegram-каналу Косплейно-визвольного руху